Лемки не забувають своїх країв, своїх побратимів і своєї культури. Єднаються так, як ніхто у світі, збираються на лемківські фестивалі, які вже давно стали місцем єднання українців усього світу.

Цього року ювілейний, вже 10-ий, Всеукраїнський фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини» пройшов 23 серпня у місті Монастириськах на Тернопільщині. Вибір цієї місцини для проведення фестивалю — невипадковий. На Тернопільщині проживає нині близько 200 тисяч лемків. І саме на Монастирищині їх найбільше.
Фестиваль традиційно почався парадом лемківських колективів, урочистими привітаннями та запаленням ватри. Чи то мені так на радощах здалося, але цього року Ватра була найкраща!

Фото автора статтi

Минулорічний гіст Ватри – а мож го хибаль назвати госцьом першого чвертстолітя Лемківской Ватри – президент України Віктор Ющенко скєрував в тім році до ватрянів витальний лист, в котрім звернув ся медже іншима: «Високо ціную ваш патріотизм, любов до нашої історії, духовності та невичерпних мистецьких багатств. Завдяки цим високим якостям ви вистояли в скрутні часи тоталітарних утисків і гонінь, відстояли своє право залишатися українцями. Переконаний, що в нинішньому демократичному світі всі наші негаразди залишилися позаду».

Границя єст кінцьом, а порожнечы неє, адже конец стає ся заповідьом початку. Важна выдає ся быти тота територія, котра ограничаючы єден простір од разу стає ся початком іншой, єст іх получыньом, синтезом, маючом прикметы обох тых територій, котры теоретичні розєднує. Теоретичні, бо коли призрити ся ближше явиску пограничa, то окаже ся, же його істотом єст не так сепарация, а сціляня. Анальогійом, найбарже пасуючом до приграничных теренів, єст функция, яку повнит іконостас, котрий, будучы лінійом нибы одділяючом сферу боску од людской, так направду лучыт іх в єдно, не ізолює од себе, але уможливлят медже нима контакт. Бесідуючы зо склепарйом по єдній стoрoні границі корыстам з той самой мовы, якой ужывам контактуючы ся зо склепарйом по другій стoрoні, а найважнійше, же не єст то бесіда ани польска, ани словацка, лем лемківска.

Мирослав Нагач (9.09.1984 – 22.07.2007), прозаік. Яко ліцеаліста занимав ся ремонтуваньом старих церкви і цмонтерів. Знимка з архіву Стоваришиня «Магурич», зроблена в серпни 2001 р. в Черемсі коло Яслиск, під час роботи на церквиску.

Дуже. Міг бым юж скінчыти, бо знав єм Мірка и знам, што для нас зробив, рік лем не є Го з нами. Пишу тот допис, жебы зме знали, што зме мали и што зме стратили. Думку заперту в слівци «дуже», гнеска, в першу річницю Мірковой смерти, тягнути буду дале.
Мірко Нагач мав Великій Талант, писав легко, так легко, же тяжко перервати лектуру, чытаня Міркового «Вісем штырі» и «Бомбля» втігат. В «Бомблю» описав жытя люди, котрых барз добрі знам, и тепер, по лектурі той книжкы, інакше на них смотрю. В «Бомблю» чытам Мірковы слова, а здає ся мі, же чую и виджу правдивого Бомбля и Пєтрка. Слезы сьміху сами мі течут. Найбарже хыбаль під час чытаня розділу «Подвійни дублі», дві остатні страны сут трагікомічны. Слезами жалю плакав єм при чытаню розділу «Потоп», припомла ся мі смерт вітця, мого приятеля, котрий єст: «poważniejszy, taki, który nie pije, ma rodzinę, gospodarkę i życie mu się ułożyło»
Ищы за Міркового жытя и заразіцька по Його смерти чытав єм выповіди нашых и польскых інтернавтів. Єден інтернетовий чловек в Мірковым «Вісем штырі» нич великого не відів, жаль му было часу, якій «стратив» на лектуру той книжкы. Тота опінія, так скрайні літературні неприхыльна для Мірковой першой книжкы, барже ня заболіла од іншых того роду некомпетентных высловів, барз зрештом до нєй подібных. Не розумію гнешніх інтернавтів. Бо люде «марґінесу», такы як Бомбель, хоц, коли ся довідали о чым єст «Бомбель», обіцювали, же як лем Мірко приіхат то: «mordę mu skują». Але не лем же того не зробыли, то ищы красьні за «Бомбля» Мірковы подякували и дальше дякуют. Гнеска хвалят ся тым, же «Бомбель» єст книжком о них. «Бомбля» прочытав не лем Бомбель, його камаратя тіж заразили ся чытаньом.

Головний заряд Стоваришиня лемків з Лігниці зорганізував в днях 23 і 24 мая найповажнійший свій захід на рідних землях – Бєнале лемківской/русиньской культури в Криниці. Партнером в організації той промоцийной імпрези світового русиньства єст міска влада Криниці. На організуваним што два роки святі спотикают ся діяче русиньского руху з центральной і південной Европи і з Америки. Крім, розрахуваних головні на курортного глядача, виступів фольклорних колективів в Головній пияльні, одбила ся – скромніша ниж в попередні роки – конференція про актуальний стан русиньской культури в окремих країнах і літературне спітканя.
Бєнале розпочато од панахиди на гробі Никифора, яку одправили православний і греко­католицкий парохи Криниці. Серед виступляючих колективів били «Зоря» з Усця і «Ластівочка» з Пшемкова, колектив «Барвінок» з Камйонки в Словаччині і «Руский Керестур» зо Сербії. Глядачам подабала ся виставка фотографії Петра Басалиги і гардий графічно афіш імпрези.

«Наше слово» №25, 22 червня 2008 року

Коментарів (0)

Якбы не акция «Вісла» не было бы спору о назвы. Гнеска в Білянці не было бы кому протестувати проти Білянки, нo и не было бы о Білянці так голосно. Cело може и было бы знане, але з чысто іншых причын. B тім селі и по війні жиют великы люде, діє ансамбль «Лемковина» и Лемківский музей Павла Стефанівского.

Рік 1947 забрав нам барз дуже, села нашы сут ненашы, а и мы не мешкаме юж разом. Розшмарили нас як сіяч зерно, лем же не зато, жебы зме зеленіли, а пак золотіли красным хлібным ланом, але зато, жебы зме більше юж не приносили руского-украіньского, стократного уроджаю, жебы на зaходяньскым поли, під Познаньом, на Шлеску, Приморю, Мазурах и на Вармиї гет юж заглушыло нас суто польскє зерно.