Nasze Slowo

Книжка складається з 9 розділів зі вступним словом проф. Миколи Зимомрі та з післясловом самого автора.
Видання є своєрідним підсумком життя й діяльності В. Пайташа. Починається від дитинства і шкільних років. Далі описані роки совєтської та німецької окупації, виселення й ув’язнення в концтаборі в Явожні. Говориться про університетські теологічні студії, діяльну і творчу службу церковній українській культурі як важливій частині народного життя-буття українців у нелегкі часи ПНР (пол. PRL). У публікації прочитаємо розповіді автора про себе на тлі перемиського життя, розповіді інших людей про діяльність В. Пайташа, оцінки його громадської активності, в тому числі римовані, віршовані твори на його честь (наприклад, вірш Івана Шелюка, написаний 1977 р., який поміщено навіть на обкладинці); тематичні статті про важливі питання розвитку української культури після ІІ Світової війни з особливим зверненням уваги на Перемишль, назва якого видніє в заголовку книжки.
В. Пайташ народився 1927 р. на передмісті Перемишля, що звалося Перекопане, у сім’ї Степана й Емілії (з дому Кальтбурн). Перед початком ІІ Світової війни він вчився в початковій школі ім. М. Шашкевича в Перемишлі, а згодом – у гімназії в Ярославі і в малій духовній семінарії, де 1945 р. склав іспит на атестат зрілості. Намагався вступити на богословські студії в римо-католицькій Духовній семінарії м. Перемишля, але тоді греко-католицьке життя підлягало вже повній ліквідації, і не прийняли В. Пайташа, бо він, як заявив ректор семінарії, – «українець греко-католик і з цієї причини Духовна семінарія контролювалася б державною владою» (с. 17). Арештували його 1947 р. і запроторили в концтабір у Явожні, а після звільнення 1948 р. він подався до Кошалінського воєвідства, куди були виселені його батьки.
В. Пайташ мріяв стати священиком свого обряду, що тоді не могло здійснитися. Його теологічні студії в римо-католицьких семінаріях у Ґнезні, Познані та Ґожові тривали майже 7 років, але як греко-католик, що не схотів змінити обряду на західний, не міг бути висвяченим на священика. Цій проблемі автор присвятив один підрозділ під назвою «Моя дорога до священства» (с. 25–44) з вельми цікавими деталями, які характеризують римо-католицьких духовних не зовсім позитивно. Досвід і знання, винесені з духовних семінарій, пригодилися В. Пайташеві у служінні нашій Церкві, яка переживала свою недолю, протягом дальшого його зрілого життя.
Саме 1956 р. державна і партійна влада ПНР дозволила українцям у Польщі організуватися й діяти в Українському суспільно-культурному товаристві. Тоді пан Володимир повернувся до Перемишля і розпочав свою суспільно-культурну діяльність у структурах УСКТ, яке знайшло притулок у будинку Українського народного дому. Він трудився передусім задля церковної справи, адже поволі УГКЦ почала відроджуватися, а державна й церковна влада дозволяла відправляти греко-католицькі богослужіння навіть у Перемишлі. Тоді він організував і став дириґентом церковного хору «Горі серця», яким керує донині – уже понад півстоліття, про що інформує детально у розділі «Служба Господу Богу через працю у своїй Церкві» (с. 249–293). В. Пайташ 1974 р. почав працю над виготовленням літургійного співаника, який мав бути присвячений таким знаменним народно-церковним ювілеям, як тисячоліття хрещення Руси-України, 400-ліття Берестейської унії та 300-ліття унії Перемиської єпархії з Римом, про що маємо детальну інформацію в розділі «Видавнича й публіцистична діяльність» (с. 293–304). Високо оцінив «Літургійний співаник» патріарх УГКЦ, верховний архиєпископ києво-галицький Любомир Гузар у листі від 13 червні 2009 р.: «Два томи співаника „Горі серця” нарешті щасливо дійшли до моїх рук. Сердечне Вам спасибі. […] Мушу щиро сказати, що на перший погляд мене трохи збентежила різнорідність матеріалів у цих двох томах, але застановившись, я вдячний Вам, що зберегли для нашої музичної літератури стільки різних елементів, які знані, поширені, але, не будучи зафіксовані, могли б легко чи цілком пропасти або впасти жертвою різних неавторизованих і неправильних поправок. Тому через це Вам спасибі» (с. 302).
Співаник – це головне видання, особлива «книга життя» В. Пайташа, але він займався також публіцистикою на різні теми (статті або передруковані до цього збірника з попередніх публікацій у часописах, або публікуються вперше). Це матеріал на релігійно-церковну тематику, а саме: «Наслідування Ісуса Христа в моєму житті» (2009 р., про відомий твір св. Томи Кемпійського, с. 78–81); «Зустріч з Євхаристійним Ісусом» (2005 р., про св. причастя та літургію, с. 81–86); «Голос до дискусії в еклезіальних справах» (2007 р., найрізноманітніші думки щодо нашого релігійно-церковного життя, релігійних практик, с. 93–114); «Вагомість Хрещення для народу і держави» (роздуми про єдність українських християн, с. 128–129); «Про назву вул. ім. М. Шашкевича в Перемишлі та польських вулиць у Львові» (с. 342–353) і багато інших. Статті на історичні теми, наприклад, цікаві розповіді про корону короля Данила (с. 304–308), про тризуб, який повинен мати, на думку автора, хрест у центральній його частині (у цій справі писав він також 2009 р. до президента України й до інших важливих людей та установ в Україні, с. 315–316), короткий нарис «Від панщини до колгоспу» (с. 134–136) тощо.
Привернула мою увагу стаття про наші зустрічні привітання: «чесць» чи «гаразд» (с. 319–324) зі спробою пояснити історичний сенс різних привітальних слів при зустрічі людей, з чого автор рекомендує «гаразд», яке було за нашої з ним молодості найбільш поширене серед освічених молодих українців.
Частина статей В. Пайташа стосується згадок і споминів про окремих людей, з якими він мав зв’язок, а саме про однокласників, що загинули під час ІІ Світової війни (с. 23–24), про поета І. Шелюка, який написав вірш (думу) про Пайташа, на що сам автор, як він пише, відреаґував скромними словами: «Мені цієї слави не треба, я не герой, а просто людина, яка відважно працює з дітьми й молоддю над поширенням української пісні й музики» (с. 290); про першого голову УСКТ Костянтина Лащука (с. 327–328); про Івана Шпонтака «Залізняка» (с. 328–330); теплі спомини про своїх батьків, яким присвятив автор цю книжку з відповідною ноткою на титульній сторінці.
У публікації поміщено осібні статті інших авторів на відповідні в деяких розділах теми, в тому числі есей Катерини Козак «Вагомість анафори в божественній літургії» (2007 р., с. 86–89), про д-ра Теофіля Кормоша та о. Омеляна Кормоша – керманичів і активних діячів Українського народного дому в Перемишлі (с. 157–160), передрук двох статей о. Василя Зінька ЧСВВ «Ставати на коліна» і «Чи серце Христове не наше?» з журналу «Світло» 1994 і 2001 рр. (с. 90–92) й інформація Романа Андруховича «Перемиський театр у Кракові» (передрук з «Нашого слова», с. 234–236).
Тут надруковано також матеріали з нагоди деяких культурних заходів (які оцінюють діяльність В. Пайташа), а особливо присвячені до 80-ліття його життя – прозою і віршами. Він і сам пише про себе. Важко було б тут назвати всі теми статей і матеріалів, які читаємо в цьому виданні у дещо бароковому стилі, як і перерахувати поміщені фотографії різного характеру.
Пильний читач знайде важливі моменти з післявоєнної історії Перемишля і його жителів, а в першу чергу дізнається про самого автора, видатного перемишлянина, культурно-освітнього й церковного діяча, який усе своє працьовите життя присвятив рідному місту тоді, коли роки життя автора проходили в невідомій досі швидкості основних змін, несприятливих розвиткові української культури княжого Перемишля, у якому щораз міцніше жевріє українство й українська творча культура завдяки подвижницькій і нескореній праці таких людей, як головний герой обговорюваної книжки – В. Пайташ. Йому бажаємо дальших успіхів у діяльності на більшу славу Перемишля.